П`ятниця, 29.03.2024, 09:35
Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Дворічанський край


Меню сайту
Категорії розділу
Новини культури [101]
Про ветеранів [9]
Спорт [6]
Медицина [1]
На варті правопорядку [1]
Твої люди, Дворічанщино! [17]
Депутатська трибуна [0]
До витоків православ’я [6]
Новини освіти [1]
Актуальне інтерв’ю [11]
Офіційно [10]
Інтерв’ю на задану тему [3]
Хроніка тижня [12]
Поздоровлення [4]
Святкуємо День села! [14]
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Листопад 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 74

Привлечение агента
WMmail.ru - лучший почтовик!
Головна » 2016 » Листопад » 3 » НАЙСТАРША ЖИТЕЛЬКА СЕЛА
14:30
НАЙСТАРША ЖИТЕЛЬКА СЕЛА

НАЙСТАРША ЖИТЕЛЬКА СЕЛА

Марія Михайлівна із чоловіком та синами - Анатолієм і Віктором

У наш час інформаційний простір наповнений різними цікавими фактами, повідомленнями. Час від часу з’являються відомості про найстаріших жителів планети, Європи, країни, міста, району… Кожний населений пункт має свого найстаршого жителя. Кожен із них має свій вік, але ж найбільший у своєму регіоні! У такому «званні» старенькі перебувають нетривалий період часу, але ж це цікаво для них самих. З одного боку це сумно, а з іншого – навпаки, викликає гордість.
Цього разу мова піде про найстаршу жительку села Западне Дворічанського району, яка набула цього титулу півроку тому. Це дев’яностодворічна Марія Михайлівна САНІНА. Напередодні Дня перемоги працівники редакції поспілкувалися з цією привітною жінкою. Під час бесіди вона поділилася спогадами про події зі свого життя.
Народилася Марія Михайлівна 6 березня 1924 року у селі Багачка Троїцького району Луганської області. Дитинство було непростим. У сім’ї – шестеро дітей, найстарша сестра на три роки старша від Марії, а різниця у віці з наймолодшим братом 14 років. Не оминули їх страхіття голоду 30-х років. Було дуже важко не те, що прогодувати сім’ю, а хоч якось підтримувати існування, але все ж удалося вижити.
У 1934 році сім’я переселилася на Дворічанщину, в село Западне. Батьки працювали у місцевому колгоспі: мама – на польових роботах, батько очолював рільничу бригаду. Старші діти навчалися в школі, та навчання було не єдиним заняттям для них. Як у всіх багатодітних сім’ях, їм доводилося і по господарству батькам допомагати, і за меншими дітьми доглядати.
До школи, яка знаходилася в Дворічній, Марія ходила із задоволенням. Із цікавістю слухала вона кожне слово вчителя, тож і результати були добрі. Улюбленим предметом була математика. Навчання в школі саме на той час було платним, за один рік необхідно було заплатити 150 карбованців. До того ж і проживання на квартирі потребувало затрат. На жаль, сім’я була не такою заможною, як і більшість сімей на той час, щоб платити за навчання всіх дітей. У 1940 році Марія розпочала навчання у дев’ятому класі. Через те, що у батьків не було можливості заплатити за навчання повністю за навчальний рік, плату внесли тільки за перше півріччя. Із закінченням півріччя закінчилося і Марійчине навчання. «Вірю, що бувають віщі сни. Незадовго до закінчення першого півріччя наснилося мені таке. Йду я по школі, відкриваючи почергово усі двері (а їх виявилося чимало), доходжу до останніх – і тут така неприємність: двері не відчиняються. Як я не докладала зусиль, як не смикала їх, але вони так і не піддалися... Дуже шкодували за школою з подругою Поліною, яку спіткала така сама доля, плакали, але розуміли, що батькам доводиться дуже скрутно», – згадує Марія Михайлівна.
Настало літо 1941-го. Розпочалася війна. До того було нелегко, а стало ще важче. Батько відразу ж пішов боронити Вітчизну від ворога. Війна закинула його далеко від рідної домівки. «Спочатку мама отримувала солдатські трикутники, які читали всією сім’єю, потім листи надходити перестали. А згодом отримали страшну звістку: батько пропав безвісти десь на болотах у Ленінградській області, – з невимовним болем говорить жінка. – На одній із плит на Меморіалі загиблим воїнам у Дворічній значиться ім’я нашого батька – Гребенюк Михайло Степанович».
Нелегку життєву стежину пройшла Марія Михайлівна. У роки війни працювала разом із жінками на колгоспних ланах: сапали посіви буряків, волами волочили поля. І окопи копати поблизу Дворічної довелося. Тяжкої праці ніколи не цуралася. Після закінчення війни брала участь у ремонтних роботах на залізниці в Сватовому Луганської області. «Побувала і у Сталінграді, на тракторному заводі, який під час боїв був розбитий вщент. Ми допомагали розбирати руїни. Місцеві жителі розповідали, які жахливі події відбувалися в місті та поблизу нього, скільки людей загинуло! Вода у Волзі була червоною від людської крові…», – зі сльозами на очах згадує Марія Михайлівна. З радістю зустріли переможну весну 1945-го року, а разом з нею і літо, адже рік Перемоги пам’ятний для неї ще однією радісною подією: у серпні народився її первісток – син Анатолій.
Поступово відбудовували зруйноване війною, поверталися до мирного життя. У сільський магазин потрібен був продавець – запропонували Марії роботу, вона погодилася та так і працювала «завмагшою», як її називали односельці, півтора десятка літ, до виходу на заслужений відпочинок.

М.М. Саніна із правнучками - Аліною, Іриною і Марією
Жінка народила та разом із чоловіком, Олексієм Прокоповичем, виховала трьох синів – Анатолія, Віктора та Олександра, які подарували їм сімох онуків, а ті, в свою чергу, дев’ятьох правнуків. Є у неї і двоє праправнучат. Нині живе у сім’ї наймолодшого сина.
Дуже вдячна Марія Михайлівна за небайдуже ставлення до людей її покоління керівників органів влади та тих, хто стоїть на охороні здоров’я населення. Настрій у неї покращується, коли згадує про надану їй медичну допомогу: «Часто говорять, що ми цінуємо тільки те, що втрачаємо. Що б це не було – доки щось є, вважаємо, що так має бути і буде завжди. Але ж… Із віком зір погіршувався, і настав час, а це сталося вже на дев’ятому десятку років, коли зовсім перестала бачити. Отримала запрошення від районної лікарні для проведення операції. Разом із декількома пенсіонерами відвезли нас до обласної лікарні. Моїй радості не було меж, коли завдяки проведеній операції зір повернувся! А незабаром, вже з іншої причини, потрапила до районної лікарні, де довелося пережити ще одне оперативне втручання. І все це безплатно! Дуже вдячна своїм рятівникам – лікарям і тим, хто дбає про нас, пенсіонерів».
Важкий тягар війни і тяжка праця наклали на долю жінки свій слід. Проте, не зважаючи на свій вік та ослаблене здоров’я, вона сама себе обслуговує, продовжує помірно працювати на городі, цікавиться всіма новинами – починаючи від своєї рідні, яка «розкидана» по всьому світу, і закінчуючи подіями у світі. Полюбляє слухати радіопередачі. «Я дуже задоволена тим, що можу бути в курсі всіх подій. Вдячна сестрі Галі, яка подарувала мені радіоприймач. На жаль, із нас шести, рідних сестер та братів, залишилося лише дві. Сестра проживає у м. Черкаси, в цьому році вона святкуватиме своє дев’яносторіччя. Добре, що мобільний зв’язок доступний, спілкуємося з нею по телефону майже щодня. Дуже хочеться зустрітися, поговорити чи просто помовчати разом…»
Побажаємо ж Марії Михайлівні мирного неба, міцного здоров’я, життєдайної енергії, довгих років життя, любові та поваги від рідних та близьких!
                                                                                                                                                      О. САНІНА.

Категорія: Твої люди, Дворічанщино! | Переглядів: 561 | Додав: Fomin | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]