Є ТАКА ПРОФЕСІЯ – БАТЬКІВЩИНУ ЗАХИЩАТИ
Війна на сході України торкнулася кожного з нас. Всі ми відчуваємо її жахи, переживаємо за кожного бійця української армії, який у небаченій до сьогодні гібридній війні воює із вчорашньою братньою Росією.
Не оминула війна і Дворічанський район. Так, хвала Богові, що на нашій території не ведуться бойові дії. Але наші рідні, друзі, знайомі вже нині воюють проти оскаженілого агресора на Донбасі.
Нещодавно вдалося поспілкуватися з багатьом знайомим, колишнім заступником начальника відділу прикордонної служби «Тополі», учасником АТО А.А. КАМАКОМ.
– Андрію Анатолійовичу, розкажіть коротко про себе. Чому ви обрали саме цю професію?
– Буду відвертим, обираючи, я був «приречений»: батько – військовий, мати після чималого учительського стажу теж працювала в армії, звичайно, це подобалося і мені. Дружина – прапорщик прикордонної служби.
Народився я в с. Чистопілля Ленінського району АР Крим. Після школи навчався в Київському Суворовському училищі. Після завершення навчання вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького. Далі була служба у Львівському прикордонному загоні. У 2007 році для подальшого проходження служби направлений у Дворічанський район до прикордонної комендатури «Дворічна» та призначений на посаду заступника коменданта з виховної роботи. Після реорганізації – помічник начальника відділу з виховної роботи відділу прикордонної служби «Тополі». Згодом став першим заступником начальника.
У 2013 році за моїм рапортом, у зв’язку з сімейними обставинами, щоб бути ближче до рідних, для подальшого проходження служби переведений до Чернігівського прикордонного загону, де проходжу службу і тепер. Обіймаю посаду начальника вогневої підготовки.
– Знаю, що ви перебували в зоні АТО, навіть були поранені…
– Четвертого червня минулого року надійшов наказ про переведення на посилення східних кордонів у складі зведеного прикордонного загону. Прибули до Станично-Луганського району до населеного пункту Колесниківка у зведеному бойовому загоні. Основним завданням нашої застави була охорона державного кордону з Російською Федерацією, виявлення формувань та осіб, які незаконно його перетинають. До найближчого прикордонно-пропускного пункту «Герасимівка» – 5 км. Поряд з нами дислокувався наш Чернігівський батальйон територіальної оборони. Охороняли стратегічні об’єкти, тримали зв’язок, допомагали один одному.
Не було жодного дня без порушень кордону: не тільки жива сила, а навіть і техніка. Перші два тижні, за винятком невеликих сутичок, були відносно спокійними. А після появи безпілотників зі сторони Росії про спокій довелося забути, почалися обстріли місця нашої дислокації, а також найближчих населених пунктів.
На перших порах невеликі диверсійні загони перетинали кордон і здійснювали обстріли з мінометів нашої території. Після кількох невдалих вилазок та натикань на наші засідки і «секрети», після втрат у живій силі, спорядженні, озброєнні спроби перетину кордону припинилися, а обстріл здійснювався з природних укриттів безпосередньо з території Росії. Цьому завадити ми вже не могли. Тож рили окопи, укріплювали бліндажі та сховища і продовжували нести службу. Серед військовослужбовців поширився жарт: увечері обстріл – спокійної ночі, вранці – доброго ранку.
За час перебування в зоні АТО наш загін втратив двох військовослужбовців, які потрапили у засідку, а поранених було багато, переважно осколками. Це через постійні мінометні та гарматні обстріли.
В ході одного з обстрілів контузію отримав і я. Міна – 150 мм – влучила у бліндаж, а я перебував за 10 метрів. Вибуховою хвилею мене відкинуло, лише завдяки екіпіровці відбувся відносно легко. Прийшов до тями у нашій санітарній частині.
Набагато серйозніші ушкодження отримали військовослужбовці, які перебували у бліндажі, але, на щастя, убитих не було.
Ми опинилися там одними з перших і не чекали таких бойових дій. Екіпіровка була стандартною: бронежилет, каска, звичайно, зброя. Про допоміжні засоби довелося подбати самим, через рідних, друзів, допомагали волонтери. Це рятувало наші життя. Продуктами харчування ми були забезпечені, багато доставляли волонтери, були і додаткові пайки. Проблем у забезпеченні зброєю та боєприпасами не було.
– Дякую за цікаву бесіду. Як учасник бойових дій, що ви можете сказати нашим читачам?
– На даний час я перебуваю у відпустці. Для мене Дворічанський район – друга батьківщина. Я прослужив тут більше 15 років, у мене тут багато друзів, знайомих, товариші по службі.
Дворічани, бережіть мир! Вій- на – це жахіття! Траплялися випадки, після масових артобстрілів вій- ськовослужбовці, фізично підготовлені, впадали у відчай, паморочилося в голові, на деякий час віднімало ноги чи руки.
Користуючись нагодою, хочу побажати мирного неба над Дворічанщиною! І найскорішого припинення війни, яка продовжує руйнувати людські долі, села, міста!
Бесіду вів А. ФОМІН.
Фото автора.
|
