ЩИРІ ВІТАННЯ І ШАНА ЮВІЛЯРУ!

Нещодавно голова Дорічанської районної ради Г.Г. Турбаба, голова Дворічанської селищної ради Ф.А. Магомедов, заступник голови районної державної адміністрації І.В. Григоренко, голова районної організації ветеранів України В.І. Дорошенко та редактор районної газети «Дворічанський край» А.Є. Фомін привітали з 90–річчям людину, яка крок за кроком разом із мільйонами побратимів під час Другої світової війни відвойовувала мир і спокій, незалежність і свободу своєї Батьківщини. Це – Микола Степанович Ігнатенко, учасник бойових дій, поважний ветеран Дворічанського району, людина із значними досягненнями та неабияким бойовим, трудовим і життєвим досвідом.
Гості подякували ювіляру за мужність і героїзм, проявлені у роки війни,  невтомну працю у післявоєнний час,  активну громадську роботу. Вони побажали міцного здоров’я, душевного затишку, достатку, благополуччя та справжнього людського щастя. Ветерану вручили ювілейну медаль «70 років Перемоги над нацизмом» – державну нагороду,відзнаку Президента України, що встановлена на вшанування подвигу, мужності та самовідданості борців проти нацизму, за свободу і незалежність Вітчизни та подяку Дворічанської районної ради. Від народного депутата України Д. Шенцева ювіляр отримав теплу ковдру та інші пам’ятні подарунки від поважних гостей.
Микола Степанович був приємно вражений такою увагою, радо спілкувався з присутніми та поділився своїми спогадами.
«Народився я у селі Новоіванівка Василівського району Запорізької області. У червні 1941 року закінчив семирічку, а через тиждень почалася війна, –такими словами розпочав свою розповідь Микола Степанович, – старшого брата забрали до війська, а 50-річний батько залишився і працював у колгоспі. Восени цього ж року наше село загарбали німецькі фашисти. Вони установили свої порядки, при яких нашим людям працювати було важко. Мені йшов п’ятнадцятий рік. Німецька окупація тривала протягом двох років. У серпні 1943 року, коли вже приближався фронт, до війська стали забирати молодь, яка ще залишилася в селі. Пішов і я. Після медогляду нас під охороною повезли у Мелітополь. Ішла косовиця, було дуже жарко. Везли нас у металевих вагонах  по 25-30 чоловік. На всіх видали 15 пляшок шнапсу, сподіваючись, що людьми напідпитку легше керувати. Ми з товаришем на одній із зупинок таємно виміняли у залізничника свою пляшку шнапсу на помідори. Поліцаї, наші ж, Іванівські, прохали нас, щоб ми не повтікали в дорозі. Приїхали ми із Мелітополя на станцію Федорівка. Коли стемніло, німець нас перерахував і перейшов із вагону на гальмівний майданчик, звідки йому було видно два вагони. Ті, хто випили шнапсу, спали. А я і Міша Давиденко з нашого села, поки поїзд не набрав швидкість, а двері були не зачинені, пірнули в темноту. І так я у Німеччину не попав.
Я переховувався вдома, поки наше село не звільнили.  На другий день після визволення всіх, по 1926 р.н. включно, призвали на фронт. Із воєнкомату нас привезли у вже визволений Харків. Розташували на Холодній горі, де було Харківське танкове училище. Фронт був від нас за 40 кілометрів.
У травні 1944–го нас перевели у Богодухів. Там стояв запасний стрілковий полк. Сюди також прибували із Київської, Черкаської областей. Розмістили нас у монастирі. Через місяць нашу частину переводили. На вокзалі Богодухова видали обмундирування, погрузили в ешелони і повезли на Північ. Приїхали до Ленінграду. Там тільки зняли блокаду. Все навкруги було розбите, спалене. Із вокзалу ми пішки пішли до казарми, де нас поділили на радистів, зв’язківців, артилеристів. Протягом місяця ми проходили навчання, отримали техніку.
Поставили нас на бойові позиції у м. Петрозаводськ, за 30 кілометрів від Ленінграду. На фронті я пробув рік. Почалася передислокація військ. Готувалися до війни з Японією. Нас в Ленінграді погрузили в ешелон. В дорозі ми провели 15 діб. І вночі 1 травня 1945 року зупинилися ми у м. Хабаровськ.  Було дуже холодно, річка Амур вже вкрилася кригою. Розташувався наш полк біля підніжжя сопки. Через Амур ще до революції було збудовано міст, який зв’язує Далекий Схід із рештою Сибіру. При радянській владі під річкою був проритий підводний перехід. Ми були відповідальними за охорону мосту..
Я є учасником Світової війни та війни з Японією.
Після оголошення перемоги жилось також нелегко. Застав голод. У 1947 році мене комісували.
Два роки я працював у колгоспі, у школі вчителем фізичної культури і працював рахівником. Закінчив педагогічний технікум у Запоріжжі, Бердянський учительський інститут, Кримський педагогічний інститут у м. Сімферополь за спеціальністю географія. Працював у школі 40 років. Дружина моя теж була вчителькою. Син закінчив юридичний інститут у м. Харків, став кандидатом наук, захистив докторську дисертацію. Маю двох чудових онуків».
За плечима цієї шанованої людини довге життя, наповнене бойовою мужністю. Дякуючи за увагу та вітання,  Микола Степанович побажав гостям усіляких гараздів, довголіття при доброму здоров’ї, а також мирного неба над Батьківщиною.

                                                                                            До друку підготувала О. Васильєва