СЛОВО ПРО ВЕЛИКОГО КОМБІНАТОРА
Пам’яті Миколи Андрійовича Плескача присвячується
«Здесь не гения рифмы случится прочесть,
А любившего жизнь человека,
Старомодно, но правильно, если учесть:
Это – эхо минувшего века…»
Добре пам’ятаю нашу першу зустріч вдома у Миколи Андрійовича Плескача. Я, звичайно ж, уже чув від старших товаришів про жорсткий і суворий характер «Дворника» (як його називали по-вуличному, серед багатьох родин Плескачів, які свого часу мешкали у Дворічній), але кожен хотів скласти свою думку, та й просто було цікаво побачитися і поспілкуватися з людиною, яка все своє життя присвятила шахам… Микола Андрійович вийшов у двір не поспішаючи, окинув оком прибульців, витримав паузу, потім привітався і гостинно запросив до садиби. Перше враження – сильний, авторитетний. Звик, що йому підпорядковуються. У ньому не було нервозності чи суєти. І погляд – чіпкий, важкий, дуже уважний і глибокий. Напевне, він, глядячи на нас, прокручував у голові чергову шахову комбінацію. Нещодавно «знайшов» ці думки у своїй пам’яті. Нічого чарівного і надзвичайного в них немає. Але перші враження при спілкуванні з шаховою легендою району залишили певний слід у ній. У подальшому часто-густо доводилося спілкуватися з Миколою Андрійовичем, обговорювати різноманітні питання, розмовляти на різні теми, але завжди неодмінною тематикою розмов були спортивні новини і, звичайно ж, шахи.
РОДИНА І ДИТИНСТВО
Теплої весняної ночі у темному віконечку невеличкої хатини блиснуло світло. У сім’ї Андрія Матвійовича Плескача і Ганни Василівни Канашко народився син. Для батьків на світ з’явився помічник у домашніх справах, а для спортивного світу Дворічанщини – великий шаховий комбінатор Микола Андрійович Плескач. Ішов 1928-й рік… Країна переживала нелегкі часи, але саме тоді люди, не дивлячись на бідність і скруту, намагалися підкорювати світ і відправлялися у кругосвітні подорожі, протоптували нехожені тропи, діставалися до льодовиків. Саме подія того року, коли Умберто Нобіле зробив спробу відправитися на Північний полюс на жорсткому дирижаблі «Італія», увійшла в історію і досі бентежить уми наших сучасників. А наш герой із малих літ пізнав шахову науку і відправився по життю з шаховою грамотою підкорювати безмежні, як тоді здавалося малому, клітинкові поля, вчитися грамоті, щоб потім здобувати перемоги на турнірах, самостверджуватися і загартовуватися на змаганнях, передавати досвід і вчити молодь, бути відданим улюбленому виду спорту з юних літ і до останнього подиху.
Дитинство Миколи Андрійовича було не з легких. Батько – Андрій Матвійович, колишній офіцер царської армії, служив у штабі знаменитого генерала О.О. Брусилова і був учасником відомого Брусиловського прориву. Свого часу закінчив церковно-приходську школу і був людиною дуже освіченою. Полюбляв твори Тараса Шевченка, із великим задоволенням читав їх і декламував пізніми літніми вечорами, коли разом із сусідами і односельцями збиралися, аби посидіти біля хати. У години вечірнього дозвілля полюбляв грати на балалайці чи гармошці. Тихими вечорами над хутором неслися мелодійні звуки пісні «Гори, гори, моя звезда», а перевагу в поезії батько віддавав шевченківському вишневому садку… Талант батька проявлявся і в ремеслах – багато домашніх справ йому давалися з легкістю, але найбільш удало він самостійно опанував пічну справу. Саме ця «наука» знадобилася йому у роки війни. А перед Другою світовою Андрій Матвійович викладав російську мову і літературу в топографічній школі червоних командирів, що знаходилася на території нинішнього стадіону «Колос» у райцентрі, у напіврозваленому на сьогодні будинку. В роки війни 1941–1945 років він залишився в тилу через проблеми із зором. Саме тоді, в пошуках хоч якогось заробітку, солідний за віком чоловік майже наосліп брався допомагати людям і перекладав печі. Його вміння і повага від людей були спасінням для родини.
Мати нашого героя – Ганна Василівна, походила з родини кулаків. У їхній сім’ї до відомого «розкулачення» було 220 десятин землі, родина проживала на колишній вулиці Медицинській. Подружнє життя і народження дітей повністю охопили її вільний час, вона тільки й приділяла увагу вихованню дітей. Жінка була владною і норовливою, що, напевне, і наклало певний відбиток на вихованні найстаршого сина Миколи. Через два роки опісля нашого героя на світ з’явилася сестра Люба, а ще через п’ять років – брат Андрій. Але малому не судилося довго прожити на світі, він помер у роки війни. У 1940 році в сім’ї знову почувся плач немовляти – народилася донька Валентина, таткова улюблениця, а ще роком пізніше на світ з’явився син Василь. Багатодітна сім’я Плескачів була дуже дружною родиною. Вихованню дітей завжди приділялася велика увага, старші допомагали молодшим і були батьківською опорою у домашніх справах.
І хоча це лише суха хронологія життя багатодітної сім’ї, але вона якнайкраще характеризує родину і побут того часу. Одна з багатьох таких. Родина, в якій виховання отримав майбутній шаховий чемпіон Дворічанщини Микола Андрійович Плескач. Голод 1932–1933 років змусив родину шукати кращої долі. Саме тоді батьки разом із дітьми на кілька років подалися на Донбас, у м. Єнакієве. Із того періоду нелегкого життя залишилися перші спогади дитинства у Миколи Андрійовича.
ПОВЕРНЕННЯ У РІДНИЙ КРАЙ
У 1935 році родина повернулася в Дворічну і почала облаштовувати свій побут у хатиночці на Підварках. Вимушене «відрядження» на Донбас, спричинене голодним лихом, стало віховим у житті малого на той час хлопця і знаковим на все життя. Бо саме там він, п’ятирічний, зустрів сусіда по бараку, де проживали, міцного чолов’ягу єврейської національності на прізвище Коц. Саме він продемонстрував дворовій дітворі, яка шукала собі заняття поза межами будинку і збиралася юрбою від малого до великого, першу в його житті шахову дошку із жорсткого картону з різними дерев’яними фігурами. Здивуванню малечі не було меж, а малий Микола Плескач запам’ятав уже тоді грізні і войовничі, сповнені міфів, назви фігур – король, ферзь, тура, слон, кінь… Перше знайомство із шахами виявилося нетривалим, але інтерес до незвіданого, нового вабив хлопця і надалі. Та з часом з Донбасу довелося повертатися до рідної домівки, а думка про навчання шаховій грамоті глибоко засіла в умі малого хлопця.
У другій половині тридцятих років хлопчак шкільного віку часто з друзями по школі бешкетував на вулиці, бавився ганчірковим м’ячем, лазив по сусідських садках у пошуках соковитих яблук, грав на вигоні у скраклі, пас домашню худобину і бігав з вудкою на риболовлю. Але думка про шахи як науку, як гру не залишала його і надалі. Наступне знайомство із шахами відбулося у топографічній школі червоних командирів, де викладачем працював батько. Іноді доводилося бувати в нього на «службі», там і побачив, як молоді офіцери грали у вже знайому гру. Серед розлогого фруктового саду на дерев’яних лавах розміщалися офіцери і цивільні люди (їх пускали на територію школи у вихідні й святкові дні на спортивні змагання та до клубу), розставляли фігури, схиляли голови над дошками і годинами проводили за шахівницями. Гурт зівак схилявся над гравцями, і тоді малечі доводилося пробиратися поміж ніг роззяв і опинятися у самому епіцентрі подій шахової партії. Найчастіше це робив малий Микола. Згодом один з лейтенантів запропонував у вільний час шаховий урок майстерності і роз’яснив хлопчаку географію дошки. Після цього пішло-поїхало. Подих захоплювало у малого від нових назв і понять, так хотілося відразу грати і вигравати. «І про що там можна годинами думати? – тямив собі Миколка, глядячи на здорових дядечок, які довго сиділи за партіями. Ось тобі «шах» і «мат»… Лише пізніше хлопець зрозумів, як помилявся, і почав серйозно ставитися до перших уроків шахової майстерності. Згодом просте захоплення і цікавість переросли у серйозну справу, якій Микола Андрійович вирішив присвятити всього себе. Але до турнірних висот було ще надто далеко...
Розвитку дитини і мирному життю завадила війна. Вона громом серед ясного неба пронеслась над домівками односельчан. Невтішні новини приходили з різних фронтів, ворог топтав нашу землю… Тут було вже не до шахів.У роки воєнного лихоліття, будучи підлітком, М. Плескач допомагав дорослим на залізниці. Разом із іншими такими, як він, юнаками, обходив колії, виконував різну роботу із облаштування залізничних переїздів, надавав всебічну допомогу старшим працівникам залізниці. Виховання в родині, патріотизм і ненависть до лютого ворога додавали сили у роботі. На обороноздатність могутньої держави працювали всі: і діти, і дорослі. Перемога кувалася не тільки в жорстоких боях на передовій, цілодобова робота кипіла і в тилу. Одним із робітників тилу був і юнак з Дворічної.
ПІСЛЯВОЄННА ПОРА СТАНОВЛЕННЯ
Із радістю сприйняли люди звістку про Велику Перемогу. Країна поступово піднімалася з руїн, відбудовувалася. Юнацького віку досяг Микола Плескач. Потрібно було визначатися в житті, тим більше, що на нього, найстаршого з дітей у родині, покладалися великі надії з огляду на отримання допомоги. Батько майже повністю осліп, але від улюбленої пічної справи не відійшов і продовжував лагодити людські осередки вогнища наосліп. Часом доводилося пішки діставатися з кимось із дітей до сусідніх сіл і днями займатися роботою, яка давала можливість родині прогодуватися. Про високі університети дітям було годі мріяти. Домашні справи були, звичайно ж, на першому місці. Можна тільки уявити, наскільки важкою була доля дітей і нашого героя зокрема. Голод, війна, розруха – через усі ці потрясіння довелося пройти М.А. Плескачу разом із однолітками і з великою державою.
Були в житті нашого героя «університети», про які він і сам не надто любив згадувати. Помилки молодості, мовляв. Але позитивний досвід гри в шахи Микола Андрійович виніс із тих життєвих літ і уроків на все життя. Він склався як шахіст, як особистість, як людина, безмежно закохана у рідний край. Свого часу Микола Андрійович працював у тодішньому колгоспі – на бригаді, на фермі, на городі, пас худобу. Пізніше був працівником домоуправління, працював у міжколгоспбуді, де очолював первинну організацію добровільного сільського спортивного товариства «Колгоспник». Скрутні були часи. Але думки про спорт і особливо шахи не залишали нашого героя.
*****
Після відновлення району у старих межах (у середині 60-х років минулого століття) Микола Андрійович став головою районної ради добровільного сільського спортивного товариства «Колгоспник», пізніше ДСТ «Колос». Роботи було непочатий край. Молодий чоловік, який вже обзавівся власною родиною і обрав свій шлях у житті, все більше часу приділяв розвитку спорту в колективах, організовував збори, проводив змагання, звітував, сам брав активну участь у спортивному житті рідного краю. Рідні не завжди схвалювали його тривалу відсутність вдома, але все розуміли. Він без шахів уже не міг. Неодмінно носив із собою «партію», грав на вулиці, у приміщеннях організацій, на пляжі, стадіоні чи просто в парку, під відкритим небом, на свіжому повітрі. Розумовий вид спорту повністю охопив увесь вільний час талановитого шахіста. Водночас, на громадських засадах, він очолював перший сільський шахово-шашковий клуб ім. Чигоріна, який під номером один був зареєстрований у центральному шахово-шашковому клубі Радянського Союзу. Роботи вистачало: кожного дня в клубі проводилися заняття, збиралися засідання комітетів, велика увага приділялася тренуванням, організовувалися змагання. Протягом кількох років у райцентрі проводилися не тільки фінальні обласні змагання з шахів і шашок, а й республіканські старти, що свідчило про високий рівень готовності представників шахової спільноти району до таких представницьких турнірів. Із початку сімдесятих років минулого століття Микола Андрійович продовжував працювати на посаді голови районного комітету з фізичної культури та спорту. Скільки спортивних змагань і заходів було проведено під його орудою – не злічити. А в скількох турнірах він зіграв особисто – так взагалі марна справа рахувати, не говорячи вже про кількість десятків чи сотень тисяч зіграних партій. Громадська робота завжди була присутня у житті нашого героя. Свого часу він очолював районне товариство спасіння на водах. Полюбляв бути біля водоймищ, справжнім хобі М.А. Плескача була риболовля. Тут уже від нього не міг втекти ані повороткий карась, ні хитра щука, ні потужний лящ, ні важкий сом. До всіх цих видів рибалка-любитель мав власний «підхід» і хитру наживку. В будиночку рибака у Плескача завжди було рибно.
*****
У роботі і змаганнях минав час. Змінювалися покоління, родовід Плескачів ширшав і примножувався. Розросталася і власна родина Миколи Андрійовича й Ольги Михайлівни Плескачів. Діти швидко підростали і вже вони, як колись наш герой, стояли на роздоріжжі життєвого шляху у виборі професії. Син Сергій обрав військову справу і все життя присвятив виконанню почесного обов’язку. Нині Сергій Миколайович – офіцер запасу, військовий пенсіонер, має власну родину. На понад тисячу кілометрів відлетів син від батьківського порогу і проживає нині на Західній Україні. Дочка Наталія навчалася в технікумі, проживала в Харкові, ближче до рідної домівки. Онуки часто приїздили з міста на гостини до діда у велику і привітну сільську хатину. Особливо часто полюбляв бувати у діда онук Вадим, він і ставав помічником у всіх справах.
Заняттям шахами М.А. Плескач приділяв дуже багато часу. Від його захоплення часто потерпала родина, не отримуючи належної уваги і часу, але у цьому був увесь він. Рідні цінували захоплення голови сімейства, але не завжди з розумінням ставилися до його надмірної «уваги» улюбленому виду спорту. Втім, шахи були справою усього його життя, справжнім захопленням чоловіка, закоханого в інтелектуальну гру. Микола Андрійович прочитав безліч літератури із премудростей шахових комбінацій і після закриття клубу ім. Чигоріна ще кілька років намагався утримувати шахове господарство «на плаву». Він запрошував на власне подвір’я дітвору і там влаштовував заняття і турніри, за допомогою демонстраційної дошки вчив юнаків і дівчат азам гри, передавав багатий досвід шахового майстра молодому поколінню, робив усе те, про що тільки міг мріяти сам, коли був малим. Майже щодня збиралися у Андрійовича на подвір’ї і представники старшого покоління шахістів, і тоді закипали справжні пристрасті на шахових полях, які часом закінчувалися далеко за північ або ж на ранок. Це був справжній інтелектуал гри, майстер шахової комбінації, фанат свого виду спорту і справжній професіонал.
Після виходу на заслужений відпочинок Микола Андрійович продовжував працювати. Стояв у витоків і зародження Дворічанського ринку, за що від односельців отримав прізвисько «базарком». Тривалий час, за часів роботи керівником спортивних організацій чи активістом спортивного руху, був активним дописувачем районної газети. Багаті на цікаву інформацію газетні публікації різної тематики, за підписом М. Плескача, завжди вражали читачів обізнаністю справою. Будь то статті про спорт – шахи, шашки, футбол, велосипедний спорт, волейбол тощо, гумор – тут Плескач був ще той мастак, матеріали з історії рідного краю чи історії спорту Дворічанщини, які також завжди вражали цікавим викладенням подій і глибиною знань, досліджень. Микола Андрійович був справжньою «ходячою енциклопедією», краєзнавцем. У його архівах зберігалося чимало цікавих і корисних матеріалів, рідкісних фотографій. Він написав про багатьох земляків, які свого часу прославляли район далеко за його межами. Все його життя було справжнім дослідженням, свого роду досвідом. Микола Андрійович цікавився багатьма темами – від історичних і спортивних до наукових і дослідних. Вирощував і розмножував рідкісні види домашньої рослинності – від картоплі до полуниці. З гордістю показував гостям «хитрі врожаї»…
Він спочив, щойно відсвяткувавши свій вісімдесят восьмий день народження. Останнім часом йому не здоровилося. Він декілька разів потрапляв до лікарні і все говорив про «мотор», який дає нетривалі збої в роботі. Але ні на секунду не розлучався із шахами – це були його постійні супутники, які не зраджували йому. Не зрадив до останніх днів їм і він. Микола Андрійович пішов із життя в День захисту дітей, і це, мабуть, цілком символічно. Бо до останнього дня університети його шахової науки, такої глибокої і пізнавальної, проходили декілька молодих і талановитих школярів. Він віддавав багатий досвід шахіста. Разом із Миколою Андрійовичем Плескачем у Вічність відійшло ціле покоління шахів, ціла епоха. Вагома сторінка з історії районного спорту перегорнута, але не забута. Ім’я видатного шахіста відоме далеко за межами району і області. Багатьох його ровесників давно немає серед живих. Але є його наступники, учні, молодь, шахісти різних поколінь, які пізнали шахову науку на полі спортивної битви з Миколою Андрійовичем. Про його вагомі здобутки за шахівницями можна написати книгу. Провести в останній путь великого шахового комбінатора приїхали представники шахів із різних районів, зібралися прихильники спорту декількох поколінь Дворічанщини. І всі говорили добрі слова вдячності.
Пам’ять про Миколу Андрійовича завжди житиме в наших серцях. А кращим свідченням тому стане регіональний турнір пам’яті видатного шахіста, який буде зіграно завтра, 28 травня, у райцентрі.
В. КАЩА.
|
