ВСЕ ЖИТТЯ ПРАЦЮВАТИ НА ЗЕМЛІ
Справжній чоловік повинен побудувати дім, посадити дерево, виростити сина. До таких чоловіків, безперечно, належить Олександр Михайлович Нікулін – директор радгоспу «Топільський» із 1960-го по 1992-й рік, один із когорти легендарних керівників сільгосппідприємств Дворічанського району.
Олександр Михайлович народився 2 грудня 1930 року в селищі Червоний Прапор Олексіївського району на Харківщині. Всі його родичі були залізничниками. Батько, Михайло Юхимович, працював старшим машиністом, тож подальша доля хлопця фактично вже була визначеною. Та все перервала війна. Батько і старший брат Валентин пішли на фронт, та додому вже не повернулися. Майор М.Ю. Нікулін поліг смертю хоробрих у Польщі, а його син, офіцер-танкіст В.М. Нікулін, загинув у День Перемоги, 9 травня 1945 року. Про ці тяжкі втрати сім’я дізнається згодом. А тоді, в 1941 році, одинадцятирічний Сашко залишився в сім’ї за старшого. Дуже швидко війна наблизилась і до кордонів Харківщини. Потім були два довгих роки фашистської окупації. Звільнення настало восени 1943 року. Передчуваючи, що Харкова їм не втримати, фашисти зруйнували сотні кілометрів залізничних доріг, аби хоч трохи загальмувати наступ радянських військ. Усе працездатне населення під дулами автоматів погнали на примусові роботи до Німеччини. Ішли у цій колоні і Сашко з мамою. Дійшли до річки Орель, береги якої були вкриті заростями очерету. Це був хоч і невеликий, проте шанс. Вибравши слушну мить, Нікуліни та ще кілька відчайдухів кинулись до рятівного берега. Там і дочекалися приходу наших. Голодних, обірваних їх нагодували бійці наступаючих військ і допомогли дістатися додому. Але замість домівки господарів чекало згарище.
На перших порах їм допомогли родичі. Вони навіть хотіли забрати Сашка до себе, щоб той зміг отримати освіту і став продовжувачем родинної династії. Але мама, Наталія Петрівна, наполягла, щоб син залишився з нею, в селі. Це рішення стало доленосним у житті Олександра Нікуліна. Він на все життя залишиться працювати на землі, яку ніжно називатиме годувальницею.
Тринадцятирічний Сашко Нікулін пішов працювати в радгосп «Червоний». Спочатку доглядав та випасав худобу. А свою дорослу трудову діяльність він почав на рік пізніше, у 1944 році, коли його, худенького підлітка, призначили на посаду причеплювача. Разом із трактористом працювали і вдень, і вночі. Особливо тяжкими були нічні зміни. Трактори того часу не мали освітлювальних приладів. А щоб трактористу було видно загонку, Сашко ставав посеред поля і запалював сніп соломи. Ось на той вогонь і прямував трактор. Догорить солома – і знову темінь. А навкруги ані душі. Страшно, та робити треба. І знову біжить хлопчина до скирти – за черговим снопом. І так до самого ранку.
Одного разу, вибираючи навпомацки сухішу солому, він натрапив на незнайомця. Що робити, хлопець не знав: у разі чого, на допомогу чекати не доводилося. Поборовши страх, Сашко заговорив до чоловіка. З’ясувалося, що це звичайний жебрак, якому довелося заночувати в полі. Тоді, в роки війни, багато людей із різних причин ходили по селах і просили милостиню. На щастя, прибіг тракторист, який стривожився через відсутність причіпника. Вранці вони привели чоловіка в село, нагодували, зодягли і допомогли влаштуватися на роботу. Окрилений довірою людей, цей чоловік знову повірив у свої сили. За будь-яку роботу брався з такою енергією, що навіть бувалі селяни дивувалися. Так і трудився він у радгоспі аж до виходу на заслужений відпочинок. А Олександра Нікуліна завжди називав своїм рятівником. Із тих пір турбота про людей, увага до їхніх потреб стали головним життєвим принципом Олександра Михайловича.
Після закінчення війни Олександра Нікуліна призначили обліковцем рільничої бригади. Справа нова і дуже відповідальна. Без середньої освіти ніяк. А в нього тоді було за плечима усього п’ять класів. Проте природна кмітливість і працьовитість допомогли й тут. Сашко не спасував перед труднощами і швидко освоїв нову для себе роботу. Через деякий час він очолив рослинницьку бригаду, у якій були лише жінки. Це не з чоловіками-трактористами мати справу. Працювати самому в жіночому колективі Сашкові ще не доводилося. Потрібно було на ходу ставати і психологом, і керівником, і порадником, а то й просто хорошим співрозмовником. А ще – ретельно слідкувати за своїми діями і вчинками, бо всім відомо, наскільки гострим може бути жіночий язик. Та Сашко впорався. Більше того, його бригада швидко стала передовою спочатку на відділенні, а потім і в радгоспі «Червоний». У 1947 році, коли по всій країні розгорнулося змагання за стопудовий урожай, бригада Олександра Нікуліна зібрала по 35 центнерів пшениці з кожного гектара. За такий рекорд бригадиру повинні були присвоїти звання Героя Соціалістичної Праці, а кращих робітниць нагородити орденами. Проте не нагородили, бо на початку рільничого сезону вони не підписали договір про виробничі зобов’язання та участь у змаганні. І вийшло так, що бригада лише перевиконала план поставок хліба державі.
У 19 років його призначають керуючим відділенням радгоспу, а це вже кілька сотень людей. У кожного – свій характер, свої проблеми. Та й за віком чимало працівників відділення годилися юнакові в батьки. До того ж, Олександр зібрався йти в армію. Але ніякі відмовки не приймалися. Керівництво радгоспу вірило в його організаторські здібності, в уміння працювати з людьми. Про таких, як він, казали: «Дорослий не по роках».
Юнак постійно вчився, паралельно з роботою в радгоспі здобув середню освіту. Звичка вчитися у нього залишилася на все життя. Де б він не був, до всього придивлявся і завжди щось корисне брав собі на замітку. Чотири роки армійської служби сформували в Олександра ще одну рису характеру – вивчати доручену справу до найменших дрібниць. Тільки тоді, на його думку, можна бути впевненим у результатах своєї праці.
Після строкової служби у повітрянодесантних військах змужнілий Олександр Нікулін повернувся працювати керуючим відділенням радгоспу «Червоний». За кілька років очолюваний ним колектив став передовим у господарстві, а потім і в районі. Чи легко було цього досягти? Звісно, що ні. За всім цим стоїть величезна організаторська робота керівника, помножена на працю сотень рядових трудівників, а це – десятки виробничих бригад, у кожної з яких своя специфіка роботи, свої проблеми і завдання.
Чого вартий спосіб заготівлі кормів для великої рогатої худоби, який було впроваджено у його колективі! На заготівлі силосу, який закладався у спеціальні бетоновані ями, працювала вручну бригада робітників. Із техніки була лише примітивна силосорізка, що подрібнювала стебла кукурудзи і соняшнику. Та щоб отримати якісний силос, треба було добре ущільнити подрібнену масу. Кілька десятиліть потому це робили важкі трактори, а тоді – десятки людей спускалися в глибоку яму і робили це вручну. Такою була технологія заготівлі силосу у 50-ті роки минулого століття.
Щоб прискорити процес заготівлі кормів, було вирішено використати коня. На спеціальних мотузках тварину опускали в яму. Маючи солідну вагу, вона добре справлялася із трамбуванням силосу. Після того, як яма була вщерть заповнена, конячина самостійно виходила на волю, а заготовлений з її допомогою силос консервувався шаром глини. Та найважливішим у цьому способі було те, що кінь замінив одразу кілька десятків робітників, які тепер працювали на подрібненні стебел. Норма виробітку бригади зросла в кілька разів. Щодня у відділенні Нікуліна заготовляли по 100 тонн силосу! Тоді це був справжній рекорд.
Таким був підхід Олександра Михайловича до дорученої справи. Тож не дивно, що через деякий час його, як перспективного керівника, направили на навчання до Всесоюзної школи з перепідготовки директорів радгоспів. Слід зазначити, що відбір до цього навчального закладу був таким же ретельним, як і до загону космонавтів. Тільки головними вимогами були не стан здоров’я і льотна підготовка, а професійні знання і організаторські здібності. З усього Радянського Союзу було відібрано 200 чоловік, у тому числі з України лише 12. У своїй більшості це були директори з багаторічним досвідом роботи, орденоносці, Герої Соціалістичної Праці. І серед них – молодий Олександр Нікулін.
Навчання проводили викладачі Тімірязєвської сільськогосподарської академії. Фактично за два з половиною роки слухачі пройшли повний курс навчання цього вищого навчального закладу.
О.М. Нікулін закінчив школу перепідготовки директорів із відзнакою. Але йому цього було замало. Щоб знати і вміти ще більше, він стає студентом Азово-Чорноморського сільськогосподарського інституту. Закінчує навчання уже в Харківському інституті ім. Докучаєва. Тепер він досконало знає рільництво, володіє сучасними технологіями вирощування рослин, але... Олександр відчуває, що йому ще бракує практичного досвіду. І замість того, щоб одразу очолити якийсь радгосп чи колгосп, він домігся, аби його залишили на посаді керуючого відділенням радгоспу «Червоний». Тут, у домашній обстановці, де і «стіни допомагають», він дивився на виробничий процес і його організацію вже по-новому, з позиції майбутнього директора. Молодий спеціаліст намагався якомога краще опанувати практичну сторону керівної діяльності, бо відчував: передового господарства йому ніхто не дасть, а значить, розраховувати можна буде тільки на власні сили, досвід та знання. Інтуїція не підвела його і цього разу.
Тридцятирічного Олександра Нікуліна 27 березня 1960 року призначили директором новоствореного радгоспу «Топільський». Це господарство об’єднало дев’ять колишніх колгоспів (дев’ять населених пунктів), із яких зробили чотири відділення: в селах Піски, Піщанка, Лиман Другий і Миколаївка. Між ними – ніяких доріг. Із цивілізованим світом цей куточок Дворічанщини сполучався за допомогою залізничної станції Тополі. Сюди, одразу ж після призначення, і прибув молодий директор. Наступного дня його представили місцевому активу, де переважну більшість складали голови щойно об’єднаних колгоспів. Нового керівника вони зустріли, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму. Та найбільше дратувала їх молодість новопризначеного директора. Мовляв, прислали на наші голови якогось хлопчиська. Нікулін на це не зважав. Для нього важливим було не те, що думає купка позбавлених влади людей, а що скажуть про нього рядові працівники господарства. І він почав знайомство. Осідлав конячину і разом з агрономом Іваном Григоровичем Стойком поїхав у село Піски, на перше відділення колгоспу. Справи там ішли більш-менш задовільно. Та непокоїло інше. На території села була стара школа, у якій навчалося більше чотирьохсот дітей. У невеликому приміщенні вони не могли всі розміститися, а тому навчання відбувалося у дві зміни. Щоправда, неподалік закінчувалося будівництво нової контори радгоспу, і конторські працівники вже збиралися туди переїхати. Олександр Михайлович заявив: «Тут буде школа. А ми попрацюємо і в старій конторі.»
У Миколаївці директору хотіли показати тваринницькі ферми і дитячий садок. «Із чого почнемо?», – спитав керуючий відділенням. «Спочатку дитячий садок, а ферми – потім», – відповів О.М. Нікулін. Миколаївський дитсадок розміщувався у пристосованому приміщенні, де не було навіть підлоги. Діти сиділи прямо на долівці. Про санітарний стан цього дошкільного закладу директору не хотілося навіть згадувати. У Лимані Другому дитсадок теж був у звичайній селянській хаті. Таким чином, соціальна сфера на території радгоспу була практично відсутня. А без неї Олександр Михайлович не уявляв собі сильного і рентабельного господарства. Хіба може бути високою продуктивність праці селян, коли для них не створені елементарні соціальні блага: дороги, школи, дитячі садки, магазини, будинки культури тощо. Але особливості радянської планової економіки полягали в тому, що все підлягало ретельному плануванню. Будівництво соціальних об’єктів на селі не було винятком. Проте навіть на кілька років уперед ніяких шкіл і дитсадків планово ніхто не збирався будувати, бо це не вважалося першочерговою потребою села. А будувати що-небудь самовільно суворо заборонялося. На порушників заборони накладалися великі штрафи. Могли притягти і до кримінальної відповідальності.
Тоді новопризначений директор звертається безпосередньо до обласного керівництва з категоричною вимогою: або він починає позапланове будівництво, або ж повертається на попереднє місце роботи в радгосп «Червоний». Така рішучість подіяла, і О.М. Нікуліну дозволили будувати необхідні об’єкти. Навіть виділили деякі кошти. Із цього й почалася розбудова радгоспу «Топільський».
А в директора новий головний біль – дійне стадо корів. У Миколаївці, під час першого знайомства з відділенням, він побачив фантастичну картину: на фоні глиняної стіни корівника чітко виднілися голови корів. Причому тулуб і ноги у тварин були відсутні. Виявилося, що всі частини тіла у корів на місці. Але, доведені тривалим голодуванням до відчаю, вони прогризли очеретяні стіни і жадібно втягували ніздрями повітря – так їм пахла молоденька травичка. Ще гірше було в Піщанці. Там корів так загодували, що ті вже й на ногах стояти не могли. Для того, аби подоїти нещасну худобину, її піднімали на мотузках і так тримали, поки доярка в маленький кухоль націдить кілька сотень грамів молока. Такого ставлення до праці Нікуліну ще не доводилося бачити. «Як можна дожитися до такого?», – спитав він керуючого відділенням. А той, намагаючись перекласти вину на інших, кинув у відповідь: «Ось попрацюєте трохи, тоді й дізнаєтесь, які тут ледачі люди!». Почувши такі слова, одна з працівниць гірко заплакала: «У нас зовсім нема чим годувати тварин».
Нікуліну було зрозуміло, що саме бездіяльність і байдужість місцевих керівників була причиною такого жахливого стану на фермах. Звісно, що було зроблено відповідні висновки, відбулася заміна деяких горе-керівників. Але якби ж це допомогло нагодувати корів! Тоді директор радгоспу звернувся до людей із проханням принести на ферми трохи власних кормів, хто скільки зможе. І селяни відгукнулися. Звичайно, добровільних пожертвувань вистачило ненадовго. Але за ці кілька днів Нікулін знайшов вихід. У сосновому лісі, неподалік від Оскола, він знайшов велику галявину з густою соковитою травою. Був місяць квітень, і земля зеленіла ще не скрізь. А тут трава – справжнє диво: висока, густа, соковита! Сюди й почали виганяти корів, аби підгодувати їх після важкої зимівлі. Та раптом з’явилися «хазяї» цих угідь – місцеві лісники. Мовляв, або негайно підете звідси, або застосуємо зброю. Ліс – це державна власність. «А радгосп – теж державна власність, – заявив Нікулін. – І нікуди ми звідси не підемо. А завдані збитки відшкодуємо, коли розбагатіємо!» На тому інцидент і вичерпався.
Такими були перші, найважчі кроки молодого директора радгоспу. Селяни зрозуміли, що в них тепер є справжній господар, для якого немає нічого неможливого. Та на першому місці для Олександра Михайловича завжди були люди. Коли він очолив радгосп, у ньому працювало 1600 чоловік. Майже 400 трудівників через рік-другий досягли пенсійного віку. «Не варто приймати їх на роботу, все одно вони скоро звільняться», – радили Нікуліну. А він прийняв усіх. І на всіх робітників, незалежно від їхнього віку, були заведені трудові книжки. Коли ветерани пішли на заслужений відпочинок, то всі, без винятку, стали отримувати пенсію. А тим, хто працював у колгоспах, пенсію тоді не платили...
Через 3-4 роки в радгоспі «Топільський» справи набагато покращилися. У Піщанці вперше був проведений районний семінар керівників господарств Дворічанського району. Завдяки позаплановому будівництву було відремонтовано старі і зведено нові капітальні приміщення тваринницьких ферм. У с. Піски збудували потужний молочний комплекс на 800 голів худоби. У радгоспі «Топільський», вперше на Харківщині, кожна доярка почала обслуговувати по 100 корів. Було відремонтовано приміщення всіх шести шкіл: Пісківської середньої, Миколаївської і Друголиманської восьмирічних, Піщанської, Осоківської та Єгорівської початкових. Згодом, коли силами господарства побудували асфальтовані дороги і придбали автобуси, початкові школи було ліквідовано.
Енергія О.М. Нікуліна і його творчий підхід до роботи передалися і колективу. Зросли прирости живої ваги молодняка худоби, збільшились надої молока, підвищилась урожайність сільськогосподарських культур. Почали з’являтися нові об’єкти соціальної інфраструктури: будинки культури у кожному із чотирьох відділень, магазини. Неподалік від станції Тополі, фактично в чистому полі, почалося будівництво центральної садиби радгоспу. А наприкінці 60-х років було збудовано три нових школи: Миколаївську та Друголиманську восьмирічні і Топільську середню. У Лимані Другому збудували банно-пральний комбінат, а в селищі станції Тополі – комбінат побутових послуг, у якому працювали магазин, швейна майстерня, перукарня, велика їдальня, хлібопекарний цех і, навіть, готель.
Після відкриття Топільської середньої школи стало зрозуміло, що потрібно будувати велику центральну котельню, яка змогла б опалювати взимку не тільки центральну частину селища, а й господарські приміщення радгоспу: автопарк, майстерню, контору тощо. І знову О.М. Нікулін їде до Харкова, переконує обласне керівництво у необхідності будівництва такого об’єкта і, зрештою, добивається необхідного дозволу. Та повертається додому тільки тоді, коли в село поїхали бригади будівельників. За три місяці котельня районного значення вже працювала...
Із середини 60-х років у радгоспі «Топільський» стало доброю традицією справляти новосілля. Кожного року за кошти господарства будувалося кілька комфортних будинків для працівників. У 70-80-х роках щорічно зводили по 10-15 осель. Слід зазначити, що все будівництво здійснювалося позапланово, тобто в обхід існуючих правил. Звичайно, Нікулін ризикував, але інакше чинити він не міг. Він незмінно дотримувався правила: працювати для людей і заради людей.
Нелегкими були 60-70-ті роки. Промисловість дуже мало випускала товарів для села – всі зусилля були спрямовані на розвиток міст. Та найтяжче було з будівельними матеріалами. Вони взагалі були великим дефіцитом. Але наполегливість Нікуліна та його команди подолала і цю перешкоду. Незмінним помічником і соратником Олександра Михайловича був його заступник М.М. Бондар. Удвох вони об’їздили весь Радянський Союз, поки не встановили надійні виробничі зв’язки з різними підприємствами та організаціями. Так, у Євпаторії для потреб радгоспу видобували черепашник, із донецького заводу «Червона зірка» ешелонами везли цеглу, з Нової Водолаги – залізобетонні вироби. Із Харківського заводу шлаковати, чия продукція йшла на експорт, отримували спеціальні утеплювачі для даху. Але найбільшою проблемою була нестача якісного лісу. Потрібний для будівництва матеріал можна було добути лише в Сибіру. Два роки бригада топільських будівельників працювала в тайзі на заготівлі лісу і забезпечувала його відправку додому.
Розмах будівництва в радгоспі «Топільський» був вражаючий. Одночасно працювало кілька бригад будівельників. Матеріали – черепашник, цеглу, ліс, плити – везли цілими ешелонами. За роки керівництва О.М. Нікуліна тільки тваринницьких приміщень було зведено більше півсотні. Було зроблено зручні під’їзди до ферм, механізовано процес догляду за тваринами. На кожній фермі був куточок відпочинку для працівників.
Кожен, хто працював у радгоспі, міг виписати собі будь-які продукти харчування у потрібній кількості: молоко, вершки, масло, м’ясо, овочі, крупи, причому за ціною собівартості. Завдяки цьому працівники господарства мали більше вільного часу вдома, краще відпочивали і з більшою енергією працювали. А скільки цікавих традицій започаткував О.М. Нікулін! Це і свято першого снопа, і обжинки, і початок збирання цукристих... А в кінці виробничого сезону обов’язково підводилися підсумки роботи. Для кращих працівників радгоспу влаштовували грандіозне свято, під час якого їм вручали грошові премії, цінні подарунки, туристичні путівки.
На піку свого розвитку радгосп «Топільський» мав рентабельність виробництва 30%. Господарство мало 7 тис. голів великої рогатої худоби, у тому числі 2 тис. голів дійного стада, 7 тис. свиней, 10 тис. голів птиці. Радгосп щороку постачав державі 5 тис. т зерна, 12 тис. т цукрових буряків, 900 т м’яса, 5 тис. т молока (по 25 т щодня). Кількість молока була такою, що Куп’янський молокозавод не встигав його переробляти. Тоді в радгоспі «Топільський» збудували сепараторний цех і з частини молока робили вершки. До Куп’янська відправляли вже готову продукцію...
Олександр Михайлович Нікулін дбав не тільки про своє господарство. Він доклав чималих зусиль у справі газифікації Дворічанського району. На початку 60-х років почалося будівництво магістрального газопроводу Острогожськ – Шебелинка. Частина його проходила землями радгоспу «Топільський». Для продовження будівництва потрібен був письмовий дозвіл директора. О.М. Нікулін такий дозвіл дав, але за умови, що на території району буде зроблена спеціальна засувка. Це дало б можливість із часом під’єднати населені пункти Дворічанщини до магістрального газогону. Високе начальство змушене було внести відповідні корективи у свій проект. Засувку зробили біля с. Жовтневе.
Із 1969 року почалася інтенсивна підготовка до газифікації району. Потрібно було розв’язати чимало проблем, отримати десятки дозволів як у Києві, так і в Москві, бо такі питання вирішувалися аж на всесоюзному рівні. Звичайно, без підтримки впливових людей проштовхнути газовий проект було дуже важко. Велику допомогу надавав своїм землякам тодішній міністр внутрішніх справ України Іван Харитонович Головченко і перший секретар Московського обкому партії Василь Іванович Конотоп.
Для узгодження проекту газифікації Дворічанщини була створена ініціативна група у складі першого секретаря райкому партії І.М. Семикіна, заступника голови райвиконкому І.Т. Липового, голови колгоспу «Маяк» М.О. Гніздилова і директора радгоспу «Топільський» О.М. Нікуліна. Одні узгоджували проект у Москві, інші – в Києві. Нелегкою це було справою. Якось Олександр Михайлович приїхав додому і сказав дружині: «Терміново збирайся, їдемо до Києва. По дорозі все поясню». Як з’ясувалося, один поважний чиновник у Києві, від якого залежало успішне просування газового проекту, дуже любив українські пісні. Тож і вирішено було направити до столиці Марію Миколаївну Нікуліну і Нелю Миколаївну Семикіну, які мали чудові голоси. Виступ жінок пройшов на «біс». Їхнім співом усі були вражені. Вранці всі необхідні документи було підписано. А вже в 1972 році газ прийшов у дворічанські села. Наш район був першим на Харківщині, де була вирішена ця важлива господарська проблема.
Крім управління радгоспом, О.М. Нікулін вів велику громадську роботу. Із 1960-го по 1990-й рік його обирали депутатом сільської та районної ради. За досягнення високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції він нагороджений двома орденами «Знак Пошани», медаллю «За трудову доблесть». Рішенням районної ради від 4 червня 2002 року Нікуліну Олександру Михайловичу присвоєне звання Почесний громадянин Дворічанського району Харківської області.
До друку підготував А. ФОМІН.
|
