ЗВИЧАЇ КУПАЛЬСЬКОЇ НОЧІ
Наша Україна велика, українці розселені на багатьох сотнях кілометрів по всьому світу, українські діаспори зустрічаються майже в усіх країнах земної кулі. Всі вони мають спільні звичаєві особливості, спільні традиції, спільне коріння, спільний світогляд, які відрізняють нас від інших народів. Ця сама близькість звичаїв є тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу. Все це передається з молоком матері, воно закладене в наших генах. Спільність мови, спільність звичаїв, шанування природи та народних свят, пов’язаних із нею, завжди були тими вузлами, які зв’язували наш народ. Звичаєві обряди України символічно об’єднували всіх людей, які належать до одного роду, однієї нації – українців. Ми, українці, – нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити задовго до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської. Зустріч Візантії з Україною – це зустріч різних за характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де закінчується в народних звичаях староукраїнське, і де починається християнське. Бо староукраїнські звичаї ввійшли у плоть і кров нашого народу, і тепер ми не уявляємо Різдва без куті, Великодня – без писанки, Святої Трійці – без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Усі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети, і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Діти й досі співають: «А ми просо сіяли, сіяли…», а дівчата співають, ведучи хоровод: «Ой, дід Ладо…».
Усе це – наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя – це символ урожаю, писанка – народження життя, а Купало – дохристиянське свято, з усіма староукраїнськими атрибутами. Тому в нас у Токарівці кожного року біля ставка проводять це свято, дотримуючись усіх давніх обрядів. По-перше, це обливання купальською водою, як символ очищення людини від всіх хвороб. Таке ж саме значення мають і стрибки через купальське вогнище та ходіння по вуглях, яке активізує всі центри на ступнях ніг. Головними атрибутами свята є Марена та Купайлиця. Останню роблять із гілки верби або берези, прикрашають її квітами й вінками, а потім ходять навколо цього дерева, водять хороводи та співають пісні. Потім усі учасники дійства прив’язують до Купайлиці стрічки з гарними побажаннями і купають її у ставку. Напередодні свята робиться опудало з соломи – Марену, яке потім спалюють. Наприкінці свята дівчата плетуть вінки, пускають їх на воду, а хлопці намагаються спіймати ці вінки.
Наше свято стало можливим завдяки спонсорській підтримці генерального директора ПСП «Виселок» В.В. Акулова. Вся громада висловлює йому велику подяку за участь у житті громади та небайдуже ставлення до потреб села. Щиро дякуємо Токарівській сільській раді за організацію цього свята. Також усі вдячні великому колективу наших місцевих аматорів – дітям і дорослим, які підготували концерт і показали всі купальські обряди.
Цього року до нас на свято завітали гості з м. Харків – 16 фотожурналістів на чолі з В.А. Оглобліним, які фотографували все це дійство та знімали його за допомогою дрону. Також було багато гостей із Дворічної, Великого Бурлука та Куп’янська.
Раніше наші пращури жили в єдності з природою, спостерігали всі природні явища і намагалися застосовувати їх на користь людині, тому у всі дні рівнодення, сонцестояння відбувалися народні свята, протягом яких дякували природі за щедрі врожаї, за лагідне сонце, за дощі на полях та городах, за помірний вітер. У нашого народу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, буде блукати по світу, як блудний син, і ніде не зможе знайти собі пристановища, бо він загублений для свого народу, і в нього родяться діти, що стають вовкулаками.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, котра вічно страждає, питається:
Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?
Отже, з цих слів бачимо, що не вчити своїх дітей звичаям – це такий самий великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
О. МЕШКОВА.
|
