НЕЗАГОЄНА РАНА В СЕРЦІ

27 грудня 1979 року почалася війна в Афганістані – неоголошена, героїчна і трагічна. Вона тривала десять довгих років, доки 15 лютого 1989 року не вийшов з Афганістану останній радянський батальйон.
Для України рани Афганістану ще довго будуть кровоточити в душах 150000 українців, які пройшли крізь горнило тієї війни. Чим та як можна виміряти біль тих наших співвітчизників, чиї сини, чоловіки, батьки не повернулися додому? Майже кожен четвертий «груз 200» ліг в українську землю. З 14453 загиблих в Афганістані 3280 чоловік – українці.
Це наша історія, яка вчить нас патріотизму, любові до Вітчизни. А сьогодні для нашої держави це дуже актуально. Тож будемо вдячні солдатам-афганцям і будемо пам’ятати про них.
Одинадцять чоловік – жителів Токарівської сільської ради – свого часу проходили службу в Афганістані. Це Гряник М.В., Криворучко А.Ю., Оранський М.В., Панов В.П., Регета В.Ф., Сердюк В.А., Шевченко В.В., Федяй В.В. Не дожили до сьогоднішнього дня Онищук В.В., Приходько М.М., Тулінцев М.І.

                              
...Їх долі дуже схожі. Ось одна з них.
Панов Вячеслав Павлович народився 19 травня 1965 року, проживає в Токарівці. З квітня 1985-го по квітень 1986-го служив в Афганістані, Кандагар, м. Шендант. Має медаль «За відвагу» та чимало інших державних нагород.
У грудні 1985-го був поранений, мав контузію. Лікувався в госпіталі в м. Шендант.
В Токарівці працював в радгоспі «Дружба» завідуючим ремонтною майстернею, інженером по ремонту сільгосптехніки, інженером з техніки безпеки.
З 2005-го, за станом здоров’я, інвалід 2-ї групи. Інвалідність пов’язана з виконанням інтернаціонального обов’язку в Афганістані.
Спогади про ту війну яскраво передає вірш:
Камни и горы, горы и камни…
Ветер то пыльный, то ураган.
Чужие края, чужие просторы,
Долина смерти – Афганистан.

О. МЕШКОВА.
Директор 
Токарівського СБК.